дивно як з часом змінюється все.

от і у мене змінилось відношення до колись дорогих і незамінних речей в моєму житті.

у мене не вмикається мобілка. а я не побігла в перший же день її здавати в ремонт.

без неї наче якось зовсім затишно себе відчуваєш - не потрібно постійно перевіряти де вона, заглядати а котра година, турбуватись чи бува не пропустив важливий дзвінок поки тримав мобілку в режимі без звуку. якось так легко і спокійно це сприймається, аж дивно.

це я?

ущипніть мене я хочу прокинутись

список надважливих речей, які я придбаю цього року:

1. кондиціонер. придбано 27 травня 2011р за 1340 грн. + установка 880 грн.

2. електрочайник. подарували

3. комод.  придбано 1 квітня за 640 грн.

4. енергозберігач.

5. орхідею. придбано за 190 грн.

6. світильник в коридор.

7. фотоапарат.    придбано за 917 грн. 31 травня.

8. бойлер. придбано 30 квітня за 1112 грн. + 320 грн. за підключення

якщо щось ще запланую, список оновиться.

це для себе, щоб нічого не забути.

Коли моє перше кохання невідомо де, друге - пропиває та прогулюєв кабаках свої найкращі роки, а третє - пропадає на роботі я релаксую: гуляю в парку, виховую свою дитину (правда нам лише2 місяці, але ж виховують тоді коли поперек ліжка...).

Ніколи не думала, що погоджусь з думкою, що сім*я та діти головне в житті.

А ще діти наповнюють наше життя зовсім новим смислом.

Якось так.

шановні Хайблогери, допоможіть!!!

я хочу придбати кондиционер. живу в однокімнатній квартирі. однозначно розміщувати його маю в кухні.

але дуууууууууууууже переживаю бо знаю один його недолік - від нього дуже легко захворіти простудними захворюваннями.

поділіться досвідом, в кого вдома чи на роботі є кондиціонер. як ви співіснуєте?

заспокойте мене а?

я схильна до простудних хвороб, тому і не можу визначитись чи буде мені в квартирі полегшення з новим другом - кондиціонером, але з іншого боку хєкать в кімнаті влітку в більш ніж тридцятиградусну жару, почуваючись при цьому вареним овочем...я такого більше не витримаю.

купувати чи не купувати? ось в чому питання.

Сьогодні в нашому місті (напевно у більшості маленьких міст та ж історія) базар. Відкритий великий ринок, де продається майже все і продукти і одяг і усяка всячина. Так от, оскільки мені в моєму стані корисно побільше ходити (вже восьмий місяць пішов нам), вирішила і я відвідати місцевий ринок щоб убити двох зайців - походити прогулятись, і час "вбити".

І як би не хотілось, але без пригод і тут не обійшлось. Але щоб було зрозуміло маленька передмова. Вчора мені прийшов по звичайній пошті каталог товарів (одягу) від фірми Бонпрікс. Деякі речі я в бонпрксі вже замовляла, все підійшло  за розміром (та і ціни в них такі ж як в наших магазинах, тільки в нас отдна турція ну її), ношу з задоволенням.

В тому каталозі мені сподобавсь один літній сарафанчик. Ціна його 145 грн. по какалогу. А сьогодні на ринку я побачила річ дуже схожу на ту з каталогу. От і стало мені цікаво яка ціна в нас на ринку. Так от тепер про хамство:

підходжу я до палатки, де висить цей сарафан, питаю

- Скільки коштує?

Відповідь продавця:

- Він не вашого розміру.

- Бачу, - кажу я і повторюю запитання. У відповідь чую теж саме, що він не мого розхміру.

Вперше стикаюсь з такою тупістю і відвертим хамством.

Ціну вона все-таки сказала - 250 грн. Але ж  хіба так можна, вона не поцікавилась навіть чому я питаю ціну. Я ж можу його придбати в подарунок, на виріст, та і не в цьому річ. ЇЇ мета як продавця - продати якомога швидше свій товар, щоб більше заробити, а вона так хамить . Чи якщо я вагітна, то я маю право питати скільки коштують речі тільки у відділах чи палатках для вагітних? Хоча таких у нас на ринку аж одна і ті не приїхали торгувати.

Абидно, досадно, но ладно...

Не люблю хамства.

Люди, будьте вічливі, будь ласка.

25 років... для людини - вік приємний, для мене хтозна. за ці 25 років я виросла, ще маю багацько амбіцій, планів, які потрібно втілювати в життя. але за ці 25 років можу точно констатувати для себе: сьогоднішня дата вже не розриває мою душу на шматки. не застваляє сльозам текти сами по собі, не болить так болюче... як це було ще кілька років тому. час нарешті залічив цю рану, можливо я просто подорослішала, але нічого не забулось, та вже, на щастя, нема тої розпуки, що була раніш, життя набуло нового значення, щось змінилось.

гірко усвідомлювати, що світ таки котиться потроху в прірву, ми таки продовжуємо самі себе знмищувати.

трагедія повторилась знову весною, знову аварія на атомній станції, хоч і причини трохи інші, але наслідки жахливі для людства

зомбоящики заспокоюють: аварія на Фукусімі значно менша за масштабами...тра-ляля, тепер є з чим порівнювати, а люди гинуть, і так як і тоді так і тепер нам не говорять усієї правди...

сьогодні вперше спокійно дивилась новини, аж дивно стало самій, як ця трагедія важила для мене раніш, і як спокійно я тепер до неї відношусь.

життя таке коротке... варто не зациклюватись на минулому, повторюю собі, своєму чоловіку і очевидно вже сама повірила цим словам.

а знаєте що, записи на ХБ кілька років назад, присвячені спогадам про мій чорнобиль таки допомогли пережити переступити цей біль і почати жити по-новому. я їх чомусь стерла. та в компі вони є.

знову всі їх тут опублікую по порядку їх опублікування на ХБ :

1 Моє життя і чорнобиль (історія однієї фотографії) 20.03.09

Спогади щовесни повертають мене до колись рідного і такого далекого краю. Спробую розповісти історію. Сумну. 

Житомирська область, Овруцький район. Багато сіл було там ще 20 років тому. Жили собі люди, гриби збирали, ягоди в тих казкових поліських лісах. Та так сталось, що довелось одного дня все кинути і виїхати з тих нажитих місць. 

Було там колись і село Жолудівка. Яка чарівна назва. Просто пам'ятаю - на окраїні цього села ріс величезний дуб. В дитинстві все здається величезним, навіть стільці. Та то було дійсно велике дерево.  Мені завше здавалось, що саме він і дав назву селу. 

А поряд з цим дубом була хатина бабусі й дідуся. Часто приїздили ми до них в гості. Пам'ятаю ту природу, такої краси я не бачила ніде. І торік, після довгої розлуки з цією місцевістю, мені знову пощастило там побувати.

Проводи. Просто в нас нарешті вистачило мужності і сили знову приїхати туди. Сказати, що це був поклик душі, і що рани від розлуки в нас майже загоїлись, а там знову почали кровоточити тією клятою радіацією, це майже нічого не сказати. 

Село Жолудівку виселили в 90 роках. Вcіх його мешканців активно перевезли, сяк-так упакувавши їх речі, в нові села в тій же області, але в іншому районі. Та людей порозкидало по всій Україні. А як їм не хотілось кидати рідних будинків, як же вони тепер без лисичок, чорниці, без лісу, без...

А так.  Довелось кинути все і їхати світ за очі.

Та залишилось кладовище. І святий обов'язок кожної дитини, брата, сестри, батька, хоч раз на рік відвідувати і поминати рідних. А ми... Минуло кільканадцять років, і ми повернулись. Я пам'ятаю, як ховали на цьому кладовищі мого дідуся. Ще довгий час після  смерті він  ввижався мені наяву, наче живий. Мов хотів щось сказати, але просто мовчки дивився.

Дерев'яний хрест. Високий дерев'яний хрест.І просто ножем викарбуване прізвище на ньому.  Рік народження та смерті. Чорний. Потріпаний вітром, промоклий наскрізь дощем, обтрушений снігами, обсипаний яглицею. Хрест. Ні разу не пофарбований за ці майже 20 років.

А навколо кладовища - ліс. Фантастичний, сосновий, з чорницею, яка саме цвіте. З мохом, в якому просто тонуть ноги, і хочеться в цьому лісі бродити цілу вічність. І співати (Олеся, Олеся, Олеся...).  Але ліс - зона, в якій дійсно можна залишитись навічно.

До кладовища й дороги вже як такої майже не було.  Та хіба це перешкода, коли маєш зробити святе діло.

А як ці люди хотіли побачити своє рідне село! Як дорогою вони з посмішкою на вустах, та зі сльозами у душі згадували:

- Ось дорога, якою ми йшли до школи - 5 кілометрів, аж в іншому далекому селі. А ось та сама Лиса гора - тут росте сон-трава! І здавалось вони її бачили, так пильно туди дивились. Та машина проїждала далі. 

Шофера таки вмовили і він спробував проїхати поближче до Жолудівки. Де ваше село? Нема ж! А вони вірять. Є! Душа не хоче сприймати розуміння того, щойого вже нема, навіть на карті.

Проїхавши трохи по колись широкій, а вже зарослій чагарником і берізками дорозі, машина зупинилась. А люди? Хто просто мовчки сидів, забороняючи вже собі сльози. А інші... Мов крила в них повиростали, вибігли і кинулись туди, далі   де стоїть їхня хата, якої вже давно нема. Шифер вони вивезли самі, а що залишилось? Пусті зяючі вікна і ліс. Нема городу,  ставка, колодязя з височенним журавлем. Нема і дитячго сміху біля дикої груші, що росла понад забором і щедро родила щороку. Є лише спогади, які знову ожили в їх уяві. Але для них це життя, щасливе. Життя до і після.  І життя після в багатьох наперекосяк. Вони всі ці роки живуть тим іншим, справжнім... життям до.

Великих зусиль коштувало нам повернути їх, адже нема там на що дивитись. Нема вже села. Нема. 

Шкодую лише про те, що не було в мене стоячого фотоапарата на той момент, і я так мало зробила фото на камеру  мобільного. Адже хто-зна чи подарує мені доля ще один шанс - повернутись туди...

2. Про чорнобиль, та моє життя...13.03.09

Весна. Сонечко світить все яскравіше, все навкруг зеленіє, розквітають перші квіти – проліски, короліски, підсніжники, скоро садки вдягнуться в білосніжні п*янкі шати.
Та для мене весна, кожна весна – час смутку і суму.
26 квітня 1986 року розділило моє життя на до та після. Чому це стало такою трагедією? А хто-зна. Можливо так потрібно було, але я , тоді ще 7 річна дівчина виявилась зовсім не готовою до цього випробування. Тоді, в дитинстві, ще все було таке радужне, безхмарне, та довелось надто рано подорослішати.
Як сьогодні пам’ятаю, ні, не день аварії, а переїзд в інше, чуже, байдуже до нас місто. Це вже був 1990 рік, весна також. Місто, назву якого я довго не могла спершу навіть вимовити вірно, та запам*ятати.
Чуже місто зустріло нас своєю байдужістю, жорстокістю його мешканців, вузькими супергрязнючими вулицями, сірою не метушливою буденністю, злістю, адже все нове сприймається завжди в штики. Враження перше було таким гнітючо-песимістичним, так хотілось повернутись назад… а не було куди повертатись.
Чуже місто, чужі люди, ми тут чужі. Чому? А хто-зна. Чужа мова – суржик, який я мало розуміла (сьогодні вже вільно спілкуюсь цим полтавським говором, навіть батьки диву даються).
Чому інші, переїджаючи, в силу різних обставин легко адаптуються? Чому мені було так важко? А хто-зна. Хоча сьогодні я, нарешті нещодавно вияснивши для себе справжню причину переїдзу, розумію, що це було необхідно, і вже змиряюсь з таким вибором долі. Та тоді було аж занадто важко.
Нова школа, нові друзі, які як і всі діти надто жорстокі. Жодної рідної душі поряд, крім молодшого брата, та батьків. Нові вчителі, було все незвичне і чуже, і досить довгий час сильно хотілось повернутись до рідного міста – Коростеня.
Сум, самотність, чужі друзі, жорстока і несправедлива шкільна сисема, дім, який став замком, фортецею, самотнім островом. Музика, яка спасала від сумних думок. Музика. Замкнутість.
Тож весна, яка сьогодні надворі завжди навіює сумні спогади, від яких хочеться втекти, сховатись, і не думати ні про що. Самотність – до неї вже звикла, і ні на що її не проміняю, довірливість – ніяк не навчусь не довіряти всім (просто напевно не хочу), щоб потім не розчаровуватись. Тому і довіряю всім. Наївність – от ця моя наївність мене вже бісить.
Завжди пам*ятаю, що всі люди добрі і що людина одна приходить на цей світ, одна його проживає, і одна помирає. Я тож одна. І цього не змінити. Все.
Життя прекрасне. Я люблю життя, таким як воно є.

3. Черговий офіційний день - 26 квітня, день коли сталась аварія на ЧАЕС26.04.09

але для багатьох  це не лише офіційний день, відмічений в календарі як день, коли 1986 року сталась аварія на ЧАЕС... з цього дня багатьом довелось дізнатись що таке радіація, що таке смерть, що таке біль, переїзд, повернення, покинутість, самотність, біль, біль, біль, хвороби...

Але ті, хто вижив мають жити, наперекір усьому...  

Не буду згадувати, не хочеться чомусь писати багато...

В місті, куди моїй сім*ї довелось переїхати кілька років тому збудували пам*ятник чорнобильцям. З граніту, який привезено з Житомирської області, з тих кар*єрів, яких багато в моєму раніш рідному краї... Щороку в квітні збирає навкруг себе цей пам*ятник кілька десятків людей - ліквідаторів, переселенців, та небайдужих людей... Ми пам*ятаємо цю подію, і лише той, кого це торкнуло особисто зрозуміє всю біль і відчудженість чорнобильців. Інші просто насміхатимуться і позаочі навзавидки обізвуть чорнобильськими їжаками... В кожного своє...

Батьки поїхали відвідати могилки померлих родичів *на родіну* а я залишилась. І вперше за всі ці  роки не хочу туди повертатись. Не хочу жити минулим. Можете іронічно хмурячи брови посміхатись, та завдяки тому, що я написала кілька спогадів на ХБ я глянула на все це ніби збоку, а можливо просто нарешті виговорилась сам собі...

Я пам*ятаю парк у своєму улюбленому і любимому все життя місті, з його блакитними ялинками, і чортове колесо...

4. Знову спогади (чорнобиль)21.04.09

Вже 16 років французька гуманітарна асоціація «Діти чорнобиля» допомагає в організації відпочинку та оздоровлення дітей чорнобиля. За цей час оздоровилось більше 2,5 тисяч дітей… І серед них і я.

Так і до цього часу дітей чорнобиля, оздоровлюють за кордоном. Але ж і діти вже повиростали, це вже дорослі дяді і тьоті, хоча можливо всі народжені після аварії діти – діти чорнобиля, та і майже  у кожної країни сьогодні є свій міні-чорнобиль.

Тож знову спогади, які повертають мене у те далеке дитинство.

Так ця подорож – то була подія, яка не забувається, насичена різними приємними ситуаціями, і ця подія – одна з тих, які дають право жити з вірою, надією, повагою до людей. Цієї поваги…ой як не вистачає в дорослому житті.

Один яскравий спогад тих днів назавжди закарбувався в пам’яті як просто цікава пригода, та сьогодні  ця подія бачиться просто як момент дорослішання. Дитині доводиться гостро відчувати і відрізняти людську байдужість, лінь і обман. І вона думає, що, коли виросте ніколи такою не буде. Та то все самообман, бо ставши дорослим ти повторюєш помилки дорослих людей, забуваєш про щирість, дитячу наївність, і починаєш лукавити, лицемірити, хитрити... Звісно можна бути унікумом, і не лише відчувати себе все життя в душі дитиною, а й чинити по-дитячому… та історія не зовсім про те.

Була поїздка, вже друга до Франціїї. Півострів Бретань, містечко Карнак, екскурсії, магазини, казкове морозиво, подарунки, басейн, чужа мова….океан… І ти вміло кивала на все головою, і так швидко навчилась твердити – мерсі…

Та все ж так хочеться повернутись додому, поділитись швидше побаченим з батьками, друзями. І от ти вже відмовилась від перебування в цій казці додатково ще кілька днів. Ось він – довгожданий автобус додому, Париж – проїздом, момент  споглядання з вікна автобуса Ейфелевої вежі, і ось він – літак. Три години казкового польоту, де стюардеси вперше подали тобі на незвичному ще для тебе пластиковому посуді бутерброд з ікрою. Ти вперше її бачиш. До речі ікру я просто не можу їсти, завше згадую, що це в майбутньому була б рибка і просто тошно стає, які ми люди – жорстокі.

Стюардеси такі привітні, звертаються до тебе на ви – що нам, дітлахам було дико. Нам сповіщають і висоту польоту і температуру повітря… Аеропорт Бориспіль. Ура ми вдома!!! Ось там за високим парканом уже стрічають батьки! Швидко отримуємо свій багаж. Очима шукаю своїх, тянучи важкезну валізу і не відчуваючи її ваги, скучила за рідними очима, бо не бачила аж 20 днів! Да не дійшовши до паркану розумію – нема. Ніхто із рідних не приїхав зустріти. І виявляється таких як я дітей, ще 15. А просто батькам ніхто не повідомив точної дати нашого повернення. Вони нас чекають за три дні, а ми вже тут. Тут же починається з’ясування стосунків між дорослими. Спокійно високі дяді і тьоті телефонують куди слід… Діти розгублені. Моя подруга починає відразу плакати. Злякалась. Та звичайно, коли ти дитина ніхто ніколи не буде забороняти тобі плакати. Так, коли ти плачеш, всі одразу тебе починають втішати. Намагаюсь, як можу її заспокоїти. А живе вона зовсім не в Києві а в Тернопільській області. Де її батьки?

Ось вона мить дорослішання. Ти раптом розумієш всю неорганізованість байдужість дорослих, і ще не розумієш,не хочеш розуміти, що нема нічого ідеального в дорослому світі. Ти вмить дорослішаєш. Обманули. Не попередили. Не перестрахувались, пустили все на авось. Чому? І ти вже не можеш стриматись. Сльози. Ще дитячі, але зовсім не з того приводу, що тебе не зустріли батьки, а тому, що ти просто не хочеш дорослішати. Невідомо звідки і не відомо чи саме з того літака, що повернув тебе додому, з’являється льотчик. Високий, гарний, худий, Обнімає, втішає. Припини, каже – ось пройде час і ти згадаєш цей день, як веселу пригоду. Все буде добре. А ти розумієш, що просто подорослішала. Бо дитячий світ зовсім не такий… чи принаймі тобі до цього часу вдавалось себе переконувати, що всі ідеальні, що все добре, і що всі добрі, і…

Далі була поїздка додому однієї жінки, яка на той час опікувалась фондом чорнобильців. Через деякий час мене забрав до себе додому мій дядько. І того ж вечора приїхав за мною татко. І вночі ми повертались додому, в ще тоді чужу і непривітну Полтавщину, оспівану Лесею Українкою як «земля, україніше якої немає» і я вже люблю цю землю, мою другу малу  батьківщину… Пригода закінчилась, і дійсно запам’яталась на все життя.

5. 1986 рік, 26 квітня, останній спогад...26.04.09

Цієї ночі взагалі не спала, так відключались мізки на короткі п*ятихвилинки вже після 5 ранку... Навіть не знаю чому.

Сьогодні день коли не так багато років тому сталась аварія на Чорнобильській атомній, яка різко змінила долі багатьох людей.

Я добре пам*ятаю страх моїх батьків тієї весни. Страх перед невідомим, страх за нас - дітей, і невідомість... Сьогодні я розумію, що це був страх за життя наше. А тоді я ще не зовсім розуміла що таке та радіація, і чому її всі так почали боятись. Того року була чудова сонячна тепла весна, але той страх в очах близьких мені людей я запам*ятала можливо тому, що це мене вразило...і ця радіація змінила моє життя, розділивши його на до і після...

Тоді ще і батьки не розуміли чим це новоявлене і так часто повторюване слово радіація аукнеться в нашому житті.

Не хочу дивитись новини, і слухати радіо ці дні, бо там звучатимуть спогади таких як я, і сухі цифри померлих від променевої хвороби людей.

Я жива, і слухаючи розповіді батьків сьогодні про відвідини рідних місць, і знайомих дуже хочу спати, дуже хочеться заснути а прокинутись 25 квітня 1986 року, і змінити долю - щоб не було тієї аварії...

Не зважайте, то несерйозно, я знаю, що минуле мені не змінити, варто працювати над майбутнім.

все. ці записи зроблені кілька років тому. сьогодні більше нема потреби про цю мою біль писати, я нічого не забула, але закрила далеко-далеко в душі всі ці переживання, хочу жити майбутнім. сподіваюсь ХБшечка збереже з першого разу мій  довжелезний запис.

Открыть больше изображений

Якщо вчора людині все було пояснено, вона погодилась з усіма аргументами а сьогодні звонить і питає знову чому має бути так? як ви думаєте варто їй знову все пояснювати? хоча вчора все доволі чітко було согласовано, розжовано, доказано так, що навіть дитина в дитсадку все б зрозуміла...

в мене терпцю не вистачає на все це.

іще: як можна дожити до 35 років, заробити язву і не розуміти зовсім, що це серйозно? здоров*я, те що залишилось потрібно берегти, а людину неможливо вговорити їсти не те, що хочеться(пересолене, переперчене) а хоча б деякий час дотриматись дієти? я вже мовчу про куріння і випивку

чи я надто багато вимагаю???

отак собі живеш, вчишся, перевиховуєшся, намагаєшся щось змінити, а потім - паф і знову повертаєшся до начал, до першоісторії себе, бо себе не обдуриш не зміниш, і ніякі суперсучасні методи трансферингу не змінять характер

так хотілось бути кращою, переплюнути себе, але життя не обдуриш.

жити важко без планів чи мрій на майбутнє.

мрії здаються такими надреальними, що пуп рветься, коли намагаєшся зробити бодай крок до їх здійснення. а насправді вони - мрії аж ніяк не захмарні, а прості - легкі. чи то лиш так здається.

вже минуло майже три місяці нового року, а бажання писати тут і досі немає.

побажаю собі лиш одне - бути здоровою, бо рік почався не надто весело - вже маю 2 лікарняних листа.

не хочу нічого більше, хочу спокою, тиші, хочу щоб поскоріше зацвіла орхідея на підвіконнику, хочу тепла, літа, сонця

Дивний сон снився:

якийсь вузький, темний коридор. В тому коридорі ще було двоє людей, яких я начебто добре знаю, але не памятаю точно хто це був. Я запалюю сірник, і коридор стає світлим. Я йду вперед. А ті двоє дивляться назад і кажуть мені: дивись, мол і ти туди. Я спершу бачу там якусь наче тінь, а придивившись бачу, що це моя бабуся. Я  їй посміхаюсь, вітаюсь і запрошую попити чаю, а вона мені відповідає, що її сюди відпустили ненадовго.

І тут я прокидаюсь.

Бабуся померла 20 років тому, а я сьогодні її бачила таку ж як памятаю - молоду, усміхнену, в цвітастому платті, але чомусь із траурним чорним платком на голові.

дабра

в житті повна абракадабра.

я знаю, чого хочу, прагну я, а от інші чекають від мене зовсім протиположного, їм начхати на мене і мої переконання.

таке відчуття, що розмовляю з усіма через товстелезне скло, всі все бачать і чують, а розуміти і прийняти як є не хочуть

не можу знаходитись у таких раніш звичних і улюблених апартаментах - своїй власній квартирі

не можу спокійно реагувати на будь-які запахи. починаю кашляти, аж до рвоти

але вперто гну свою лінію

складається таке враження, що таки потрапила не в ті двері і вперто намагаюсь знайти вихід, але не бачу його, хоч здається він перед самісіньким носом

нічого, все проходить і це пройде

а поки що абракадабра повна

Сьогодні мамі захотілось сходити посвятити воду. Цю воду вважають постовою, вона має якісь цілющі властивості для тих, хто в це вірить.

Я ж просто не змогла відмовити їй, і попленталась до церкви.

Ідея мені ця одразу не сподобалась, але надворі слизько, а в мами хворі ноги, як можна відмовити.

Церква від нашого дому знаходиться недалеко, в 5 хвилинах нешвидкої ходьби.

Але прийшовши до місця призначення мене дуже здивував натовп людей, які там зібрались.

Невже всі такі віруючі?

Що це за безумство, щодень бути такими зависливими і злими, а на великі свята ходити до церкви, за святою водою?

Не люблю збіговиськ людей, а тут усі як на підбір пихаті, недовольні, злі.

Жодної посмішки на лиці, чи хоча б розслабленого задоволення життям. Лише чути за сипною - обговорюють знайомих: он подивись на того дядька, він в нашому домі живе...далі не слухала, голос обсуждальниці заглушив церковний здвін (єдина позитивна річ цієї моєї події)

Мало того, що мене за***** речі однієї пацієнтки-песимістки в лікарні... пробувала її переконувати, зрозуміла - що марно мєтать бісер перед свинями... так іще й тут зіткнулась з нечуваною наглістю.

Коли ми прийшли місця навколо церкви були зайняті, ми чемно стали чекати поки батюшка *освятить* першу партію люду і їхньої води, за територією церкви, біля заборчику. За нами стали ще кілька десятків люду.

А більшість лізла напролом, заполонивши вихід з території церковного двору щільною стіною.

Дико, дивно, і образливо за цим усім спостерігати.

Ми дочекались поки місце звільниться, примостились, почали чекати поки батюшка вийде й буде рясно поливати водою - святити нашу другу партію. Так це був лишень початок. Народу - злим і бездушним тіткам нада було пропихнутись вперед саме там, де стояла я. Першу довелось пропустити, бо вона штовхнула так, що я відскочила назад на кілька метрів, друга безсовісна яка пройшла буквально по нашим головам, зіпсувала мій і без того не хрорший настрій. Я сказала, що в мене замерзли ноги, відпросилась у мами і пішла додому. Не люблю таких збіговиськ, безцеремонних людишок. Народ, як говориш з вами - ви просто золото, а дії ваші говорять зовсім про інше.

Щойно переглянула один фільм. "Социальная сеть". Рекомендую. Девід Фінчер файний режисер.

Не буду нічого писати, просто занотую для себе: все на світі починається з одного - кохання.

Якщо воно нерозділене, невдале, людина здатна на безумні вчинки. Вона або досягає великих висот, або знищує півсвіту...але любов це саморуйнування, і від неї ніхто не застрахований і вакцини нема.

А головне в житті - мати ціль, мету, мрію. Називайте як хочете, а ще головніше - вперто  йти до її здійснення.

вперше за енну кількість років, якщо чесно то вдруге за своє свідоме життя я на лікарняному.

причому лікарка приписала лишень пігулки.

вітаміни, ношпу (бе-бе, бо від ношпи в мене шлунок болить) і гормони (з опаскою, але приймаю і їх)

а так не лікарняний - а відпустка, лежиш собі зранку в лікарні, з обіду - вдома.

нерви настроїлись, робота відійшла на десятий план.

ще й пігулки дивно діють - все по-боку, апатія повна, але лежать аж ніяк не набридло, а навпаки - в кайф.

а я то думала: чого це мої співробітниці чуть шо (в попі чиряк завівся ) одразу на лікарняний.

воно ж то виходить не лікарняний а відпустка, валяєшся і робиш що заманеться.

7.01.09 був зроблений мій перший запис на цьому ресурсі.

тоді поява моя тут кардинально змінила мій світогляд, мою віру, мене.

за ці 2 роки сталось багато змін і в ХБ і в мене.

за ці 2 роки кардинально змінилось життя моє, і велика заслуга в цьому ВАС.

люблю усіх Хбшників.

зазвичай так багато хочеться написати, але трохи розучилась. останнім часом коловорот життєвих подій зменшив моє спілкування з Вами в неті. майже нема часу коментувати так активно, як раніше, але завжди намагаюсь знайти кільканадцять хвилин, щоб перечитати бодай стрічку хдузів.

за ці 2 роки збулось все те сокровенне - бажання, мрії, про що були записи в моєму блозі.

теплим і світлим спогадом залишаться в моєму серці спогади про зустрічі онлайн з деякими найяскравішими блогерами.

осікільки це так би, підсумковий запис виходить, варто записати бажання на цей рік, і вони мають здійснитись!

1. хочу щоб на початку серпня в мене народився хлопчик. здоровенький.

це мабуть єдине бажання.

банально, але таке життя.

дякую ВАМ за те, що ВИ є в моєму житті.

вітаю всіх з Новим Роком, та Різдвом Христовим!!!

Будьте здорові і щасливі!!!

коли в мене були цілі, я надавала надзначення засобам їх досягнення, а варто було просто йти до їх втілення, відкриваючи спокійно потрібні двері.

в моїй душі відмінно уживається віра в Бога та НЛО.

я намагаюсь  слідувати основному закону Біблії - любити Бога в собі та любити ближнього свого як самого себе і щосили упираюсь бажанню не сотворити собі кумира, при цьому маючи на стіні ікону та молячись на неї.

коли біль неможливо одним махом заглушити ні таблетками ні уколами, це досвід, який готує тебе до чогось більшого.

від сьогодні я маю ідіотську звичку - радіти всьому, особливо невдачам.

життя - це свято.

залишилось душі і розуму прийняти це за постулат.

люблю життя.

сьогодні була в поліклініці. нарешті поставила дозвіл до роботи в своїй санітарній книженції. завтра спокійно можу йти на роботу, з чесно виконаним обов*язком - обязаловка відбулась, можу працювати.

але сьогодні попала я на прийом до чудового лікаря, так і хочеться назвати його добрим Айболитом.

він задав кілька питаннячок, та виписав мені пілюльки-вітамінки.

але сказав, щоб прийшла до нього на прийом через тиждень.

блін. тепер я маю полюбити поліклініку, бо буду там частим гостем.

а пілюльки таки недешеві, але дохтор все-одно добрий)))

То, что нельзя исправить, не следует оплакивать (Б. Франклин)

В гениальности 1 % таланта и 99 % труда (Эдисон)

Если вы хотите, чтобы жызнь вам улыбалась, подарите ей своё хорошее настроение (Спиноза)

Каждый человек меня в чем-то рпевосходит, и  в этом смысле мне есть чему у него поучиться (Р.Эмерсон)

Когда судьба ставит тебе палки в колёса, ломаются лишь негодные спицы (Авессалом Подводный)

Не гоняйся за счастьем: оно всегда находится в тебе самом. (Пифагор)

Неразумно бояться того, что неизбежно (Публий Сир)

Если тебе когда-нибудь захочется найти человека, который сможет преодолеть любую, самую невероятную беду и сделать тебя счастливым, когда этого не может больше никто - просто посмотри в зеркало и скажи: "Привет!" - (Р. Бах)

Из-за отсутствия контроля над собой многие люди всю жизнь проводят в борьбе с трудностями, которые сами же и создали. Их собственная упрямая жестокость не дает им добиться успеха. (Сэмюэл Смайлс)

Если вы хотите, чтобы жизнь улыбалась вам, подарите ей сначала свое хорошее настроение. (Бенедикт Спиноза)

Твои мысли становятся твоей жизнью. (Марк Аврелий Антонин)

В своей жизни мы можем найти оправдание, а можем — здоровье, любовь, понимание, приключения, богатство и счастье. Мы создаем свою жизнь силой своего выбора. Мы чувствуем себя совершенно беспомощными, когда уклоняемся от возможности сделать выбор, когда не хотим строить свою жизнь сами. (Ричард Бах)

Не плачь, потому что это закончилось. Улыбнись, потому что это было.(Маркес Г.)

Дай каждому дню шанс стать самым прекрасным в твоей жизни!

було надзвичайно важко, але я змогла досягти гармонії з собою. пллюбила себе. життя вимагає щоб людина йшла по життю не сама. от так я впустила в своє життя його. а він поламав мене, тепер я знову себе ненавиджу, почуваюсь безпорадною, нікчемною.

всі звикли, що я все вирішую сама, хай яке моє рішення, воно моє. а тепер я то думала, що вирішувати будемо вдвох, та ні все знову вирішую я і тільки я, але тепер я ще маю вислуховувати докори в тому, що те рішення було не правильним. час не повернеш, мене не зміниш, і не вдасться тепер мені так швидко себе вилікувати, ненавиджу себе.

саме прискорбне, що моє рішення яке допоможе мені жити далі спокійно ніхто не чує і не підтримує. як так можна було піддатись на вмовляння оточуючих. в гонитві за любовю батьків, здалась. а любові так і не заслужила. я не така донька.

блін своїм дітям ніколи не буду нічим докоряти. буду щодня казати їм що я їх люблю, і що вони в мене найкрасивіші і найкращі в світі.

Вчора на роботі написала заяву, теперача я у відпустці за свій рахунок. Маю 14 днів відпочинку. На роботі я очевидно комусь надто заважаю - пресують звідусіль. Тому, щоб не написати заяву за власним бажанням, схитрувала. пішла у відпустку.

Сьогодні півдня провалялась в ліжку, під вечір спакувала речі чоловіка (вже колишнього). Не буду отравляти його життя своєю присутністю. Зі всіма пересварилась. Відчуваю себе якимсь впертим воїном-одинаком, який хоч і знає, що зазнасть поразки, вперто йде напролом. А там будь що буде. Головне, я знаю, що хочу бути собою, а мене вперто намагаються загнати під загальний стандарт.

Рік тому мені подумалось, а що як я підкорюсь? А фак, нічого з цього не вийшло.

От не зрозумію як може мати моя називати його синочком, попри все, а мене Танькою?

Залишилось набратись сміливості і подати заяву на розлучення.

Трішки відпочину, відправлю чужі речі їх власникові і таки здійсню свою дааавню даавню мрію.

Залишилось лишень протриматиь до весни.

цікаво, а фізичний біль, який відчуваєш 24 години на добу, може бути причиною неконтрольованої агресії?

минув час, я стала іншою, а ця неминуча зустріч і необачний погляд поверта в минуле на на якусь мить. заставля серце боліти... головне в цей момент вчасно згадати: хто ти і де ти

сьогодні здалося, чи й насправді було: що на пустій вулиці йде назустріч янгол, місія якого - застерегти тебе від біди, судячи  з його стурбованого вигляду і чорних, наче обпалених вогнем крил, та пильний погляд в його сторону  все псує - нема там нікого і нічого, а відчуття таке наче є, бо ти це відчуваєш

тепер ти знаєш що на тебе чекає попереду, а попереджений - значить озброєний

скоро сніг піде, а душу інколи охоплює таки осіння депресія, її міцні пазурі ніяк не хочуть тебе відпускати

головне теплими довгими вечорами - відганяти темні думки, радіти новому дню, посміхатись

але ця дама вчепилась, як болячка, їй тут затишно, так не хочеться вилазити з теплого кутка

потім знову прийде весна, пора цвітіння, сумні думки щезнуть самі собою, сірість, буденність змінить святковий цівт вишні, зацвіте і душа

а сьогодні я відправляю її - душу в довгу зимову сплячку

не знаю як у кого, а в нашому місті вже третій день точно, а може і більше, немає сонця. осінь і все таке...

але як тільки не стало з*являтись наше світило, ховається за хмарами, - замітно погіршилось саомпочуття городян.

і моє також. щоб не піддаватись депресивному настрою інших вирішила сама собі підняти настрій фотами, картинками сонця.

ділюсь з вами (надіюсь ХБ їх нам покаже)

перші - мої фото, інші з просторів нету.

Открыть больше изображений

шо це за фігня: всі мої записи замусорені спам-коментарями.

це у всіх ХБшників таке чи тільки мені підфортило???

пс: спамер. ти робиш добре діло. я перечитую свої старі записи. дивуюсь: невже це я писала? сама собі не вірю і згадую своє минуле.

Життя іде. історія повторюється, дні також, але кожен новий день життя інший, зовсім не схожий на той, що був вчора.

щодень згадую слова з однієї книги: мій світ прекрасний, і він про мене турбується. у мене все вдається, нема нічого неможливого.  це моя молитва. і так приємно відчувати, що так і є.

зазвичай ввечері аналізуєш свій сьогоднішній день, згадуєш усе до дрібниць. ще вчора думки були повернуті не в ту сторону, відчувалась якась ущербність, песимізм, апатія. сьогодні ж навпаки, почавши думати, що нема нічого неможливого, бачу що так і є.

ще вчора  про багато чого навіть думати не могла, а сьогодні відбуваються такі речі, які здавались недосяжними.

і я сприймаю їх як належне, радіючи цьому безмежно.

мізки не одразу перестроїлись, але перевірено на собі - позитивні думки поступово притягують позитив у твій світ.

сьогоднішній день начебто нічим таким не примітний, але ж насправді зовсім навпаки.

сьогодні була улюблена робота, дорогі і веселі студенти, привітання з ювілеєм тепер уже колеги, а в минулому мого викладача. потім були посиденьки з коньячком у компанії колишніх викладачів, а сьогодні колег. так дивно, незвично, але приємно бути дорослою. були культурні бесіди немолодих тьотечок про все на світі, а головне про вік, згадки дорослих про молодість. 50 років це так багато і так мало водночас. мені до 50 ще ого го а їм уже за...

прикольно було дізнатись, що не всі ще знають в нашому такому великому колективі, про те, що я вже майже рік як заміжня. отримала сьогодні привітання, хоч і трохи запізніле, але так приємно було ці слова чути від колись дуже строгої вчительки, якої всі ми боялись. тепер ми колеги. приємно відчувати авторитет у суспільстві, бачити що до твої думки дослухаються, хоча інколи я таке морозю, таке морозю. ну відомо, що всі ми в душі діти. але не всі навчились це завуальовувати. а я й не прагла ніколи до цього.

потім ще пішла писати диктант єдності, чи як його там точно назви не помню. завтра піду дивитись на свої помилки, надіюсь їх буде небагато. цікаво було писати, бо за останні років 7 пишу дуже мало, все витіснила клава, натискаю на кнопочки, а коректую все мишкою. навіть почерк свій підзагубила, і букви писати розучилась. але правила згадувались, значить хороші в мене були вчителі, дяка їм за це.

і нарешті знову я вдома з своїм компом з виходом до всесвітньої павутини, яку моя начальниця назвала на днях помойкою, якій не довіряє. то її справа, хай довіряє свому телевізору, а я знаю де в неті шо і як знайти.

і знову є час на улюблений ХБ - єдиний, неповторний, безмежнокоханий ресурс,  який не перестає дивувати записами і коментами, не дає мені застигнути на місці а розвиває.

отакі справи.

начебто немає нагальної потреби засмічувати хб своїми думками, але руки самі тягнуться до клавіатури

може це хоч якось допоможе подивитись на свої думки та на себе збоку, допоможе розмістити все у своїй голові на своїх місцях

мозок посилає імпульси і тисячі думок роїться в голові

згадується день сьогоднішній

згадується один погляд, який раніше б обпік пекельним вогнем, змусив страджати

тепер же цей погляд не досягає тодішнього свого результату, а лишень тішить самолюбство

згадується вже соте питання оточуючих, чи не жалко мені було розставатись зі своїм довгим волоссям. та що ж тут жаліти. от тільки я себе не впізнаю в дзеркалі, що доволі дивно для мене самої.

згадуються слова однієї мудрої людини (моєї сьогоднішньої вчительки по малюнку) що жіннка змінює зачіску тоді, коли прагне змін в житті. так, я таки прагну змін, вона це вірно підмітила

ще згадується страх, переживання однієї бабусі за свою внучку, яка лежить в лікарні з запаленням легень. навіщо вона так хвилюється, по всьому видно накручує себе, турбується щоб бува не стало гірше? негативні думки притягують негативні події. так ні собі ні внучці вона не допомагає. очевидно такий материнський інстинкт

ще сьогодні в житті були в мене такі довгожданні, щирі слова сказані по телефону: я тебе люблю. та за рік я так і не звикла промовляти їх щодня. але вчусь відкрито говорити про почуття, надіюсь в мене це виходить щиро, бо людину, якій я кажу ці слова я дійсно люблю і хочу прожити з ним все життя, як це банально і наївно не звучить

ніч надворі і я як істинна сова - не сплю, марнуючи найцінніші години відпочинку на інет

хоча я б аж ніяк не назвала це марнуванням. що ж поробиш, як спати не хочеться. в ці вечірні години, так добре думається, робиться, відчувається,осмислюється життя

що ж іще такого примітного сталось останнім часом?

в мене змінюється характер, світосприйняття, зявляються нові пріоритети, життя триває

люблю життя

у мене кризис среднего возраста.

так шо - ховайся, хто може, хто не заховався, я не виноват